logo

Найближча аптека:Аптека №31, Київ, просп. Науки, 4

Гаряча лінія 044 407-90-90

І фармацевт, і майстер, і поет

Нещодавно генеральний директор КП “Фармація” Руслан Світлий привітав ветеранів підприємства з категорії “Діти війни” з 72-ою річницею Перемоги у Другій світовій війні. Одним із гостей урочистостей був ветеран КП “Фармація”, колишній завідувач аптекою №27 Володимир Семенюк, на чию долю випали обпалені війною дитячі роки, поневіряння та випробування, шлях Фармацевта та майстра народної творчості, шлях поета.


Народився Володимир Семенюк у мальовничому селі Яблунівка Берездівського району Хмельницької області у сім'ї вчителя. Рідне Поділля, а точніше його поліська частина, до якої належала Яблунівка, запала в серце Володимира неповторною красою природи: дрімучі ліси та кучеряві діброви, дзвінкі потоки рік і синьоокі озера вабили своїми звуками, ошатністю, ароматами, надихали до творчості, будили мрії. Тато Володимира Василь Григорович тривалий час був директором школи, яку побудував сам у рідному селі своєї дружини Гєлєни - Дятилівці. Коли Володі, на той час молодшому у родині Семенюків, виповнилося лише 4 роки, батька мобілізували до лав Червоної армії. Це було на початку Другої Світової війни.

І до війни, і під час, і після неї родина Семенюків відчула на собі, що таке фашизм у його найгірших проявах - як від німецьких загарбників, так і від комуністичної влади. Мама Володимира походила з польського роду, і в 30-х роках майже весь її рід виселили до степів Казахстану. Сталінські репресії були не просто трагічною сторінкою в історії, це був справжній геноцид національних меншин у союзних республіках, який провадився під виглядом “зміцнення прикордонної смуги СРСР”. Примусове переселення народів, депортація, було механізмом каральної машини партії, і саме українським полякам випало стати першими у цьому жорстокому експерименті. Багато з депортованих не повернулися, багато загинули в далекій дорозі, а Гєлєна Семенюк вижила, бо на той час була заміжня за українцем...

Оскільки батько Володимира, Василь Григорович, був членом комуністичної партії — директору школи іншого не заповідалося, — з приходом німецьких військ на Хмельниччину сім'ю Семенюків переслідували як комуністів. Коли радянські війська звільнили ці землі, родину знову піддали репресіям через прихильність УПА. “Сьогодні я не можу сказати, що серед вояків УПА були виключно патріоти України, захисники українського народу. Як серед НКВС-ників, так і в лавах УПА були різні люди. Як серед перших були людяні, так і негідники серед других”, - пригадує роки війни Володимир Васильович.

Коли Друга Світова війна охопила Україну, Володі було лише шість. Війна впеклася в пам'ять шестилітнього хлопчика чорним димом та загравами вогню: від бомбардувань іскрилася полем стерня, горів зібраний у копи врожай пшениці, палала вся земля, і здавалося, що настав кінець світу...

Разом з мамою та братом Толею маленький Володя на рівні копав велику яму на подвір'ї, куди вони потім ховалися під час бомбардувань. У такий імпровізований льох родина ховалася, закриваючи отвір кришкою. Під час одного з нальотів ворожої авіації сім'я поспіхом влетіла до льоху. “Володька, закрий кришку!”,- почув Володимир, і не встиг він потягнути дерев'яну ляду на себе, як шию обпік нестерпний біль: осколок снаряду вп'явся хлопчику у хребет, зачепивши нерв. Малий втратив мову і майже рік не розмовляв, а права рука втратила рухливість.

Та незважаючи на воєнне лихоліття, важкі повоєнні роки, з раннього дитинства Володимир бачив себе артистом, мріяв про велику сцену і тому займався у всіх творчих гуртках, які тільки були в сільській школі. Але одного разу на прохання сусідки Володя зайшов по ліки до районної аптеки. Чекаючи в теплому приміщенні, поки приготують розчин хлористого кальцію, малий мрійник настільки пройнявся аптекарською справою, настільки вразила його ця можливість допомагати людям, що всі його мрії навернулися до фармації. І згодом життєва стежка Володимира Семенюка привела його до Львова, де він вступив на фармацевтичний факультет Львівського державного медичного інституту.

Для інтелігентного сільського хлопчини Львів був неперевершеною культурною столицею, де серед вишуканої архітектури вирувало життя та розвивалося мистецтво. У 18 років цікавий до всього нового та захоплений театром юнак почав грати на фортепіано. І тут про себе нагадало отримане у дитинстві осколкове поранення: хлопець помітив, що правою рукою грає не так вправно, як лівою, а з роками рука стала його слухатись дедалі гірше. Та це не завадило йому грати в театрі: після занять в інституті почав відвідувати театральну студію імені Марії Заньковецької. З часом, коли поїхав працювати за направленням до Закарпатської області, пан Володимир створив у смт Великий Березний театральний гурток, який швидко став народним театром. Працюючи завідувачем районної аптеки, Володимир Васильович одночасно був і головним режисером цього театру.

За кілька років на курсах підвищення кваліфікації у Києві Володимир Васильович зустрів свою долю — саме у цей час на курси приїхала красуня Ганна Янголь, старший фармацевтичний інспектор з Житомира. Після весілля молодята подалися на Закарпаття, і не зважаючи на всі випробування, які їм випадали у житті, пронесли своє кохання через майже шістдесят років, розуміли один одного мало не без слів.

І у Великому Березному, і згодом у Києві Володимир Семенюк запровадив у аптечній справі стільки нововведень, що можна було б захистити докторську дисертацію. У Великому Березному вперше в Радянському Союзі були відкриті філіали аптеки, у Києві, коли Володимир Васильович очолив міську аптеку №27 (тепер це аптека №27 КП “Фармація”), відкрили кабінет фармацевтичної інформації при поліклініці, - такого на той час не було в столицях інших республік.

Саме аптека №27 протягом десяти років мала свій стенд на виставці досягнень народного господарства у Москві, що на той час було надзвичайно почесно. Тут Володимир Семенюк теж вперше у Союзі започаткував журнали — спеціальні книги з номерами для реєстрації рецептів, що полегшувало роботу провізорів. А за пару років ця його ініціатива була поширена на всі аптеки Радянського Союзу.

Володимир Васильович був незмінним завідувачем аптеки №27 КП “Фармація” протягом довгих 47-ми з половиною років. За роки праці на благо людей пан Володимир був нагороджений багатьма почесними званнями, серед яких Заслужений працівник охорони здоров'я України та Знак “Відмінник охорони здоров'я”, орден “Знак Пошани”. Володимир Семенюк був свого часу обраний депутатом Радянської (тепер Шевченківської) районної ради міста Київ. Поєднуючи роботу завідувача аптекою з депутатськими повноваженнями, Володимир Васильович очолював комісію з питань медичного обслуговування та соціального захисту населення.

Але ж життя — це не лише робота, хай навіть улюблена. Сповнений любов'ю до мистецтва, Володимир Васильович не пропускав виступів артистів Оперного театру, був захопленим глядачем вистав інших театрів столиці, дружив з відомими артистами та виконавцями. Через все життя Володимир Семенюк проніс і свою любов та повагу до мистецтва, в тому числі й народного. Він пише надзвичайно милозвучні вірші, власноруч плете на в'язальній машині, малює та вишиває. В'язані роботи пана Володимира не лише із задоволенням носили його рідні та знайомі, - вони стали окрасою художнього салону, а потім почали масово продаватися з подачі художньої ради Спілки художників України. А рушники, серветки, вишиванки Володимира Семенюка виконані у різних техніках, із використанням мережок та плетених прошв, - кожна з них перевершує попередню та несе своє оригінальне символічне значення. У 1989 році панові Володимиру було присвоєне почесне звання “Майстер декоративно-прикладного мистецтва”, а у 2008 він став лауреатом Всеукраїнської програми “Золоті руки країни”.